На Рівненщині є залізниця, яка понад століття виконувала завдання, з яким не впоралися б звичайні дороги. Вона прокладена через ліси, заболочені ділянки та віддалені села, де кожен кілометр колії вимагав точних інженерних розрахунків.
Вузькоколійка Антонівка–Зарічне на Рівненщині — це не просто залізнична лінія, якою курсує потяг, який місцеві називають «кукушкою». Вона є прикладом того, як транспортну систему можна пристосувати до складного природного середовища.
У цій статті на rivne.name розповідаємо, чому вузькоколійка стала оптимальним рішенням для поліських територій, як будували залізницю серед лісів і боліт, які технічні особливості зробили її унікальною та чому «кукушка» досі привертає увагу дослідників і мандрівників.
Залізна нитка серед боліт: чому Рівненському Поліссю знадобилася вузькоколійка
Рівненське Полісся кінця ХІХ — початку XX століття було суворим краєм, який диктував будівельникам та інженерам власні правила. Безкрайні лісові масиви, хиткі торфовища, піщані дюни та розкидані на десятки кілометрів села перетворювали прокладання класичної залізниці на нездійсненну місію. Там, де важкі магістралі тонули б у трясовинах, інженерним порятунком стали вузькоколійки.
Нестандартний транспортний формат обрали з трьох головних причин:
- Гнучкість перед природою. Вузька колія дозволяла маневрувати в надскладних умовах Рівненського Полісся. Її можна було змонтувати там, де спорудження великої магістралі було б технічно неможливим;
- Економічна доцільність. Будівництво вузькоколійки коштувало в рази дешевше. Менша ширина полотна вимагала значно менше металу для легких рейок, а також дозволяла використовувати компактніші локомотиви й вагони;
- Потреба в масштабній лісозаготівлі. Головним рушієм будівництва була промисловість. Вузькоколійки працювали як транспортні капіляри, якими тонни деревини та торфу вивозили з непрохідних хащ до великих залізничних вузлів.
Антонівка–Зарічне: як прокладали залізницю серед лісів
Історія вузькоколійки Антонівка–Зарічне почалася наприкінці ХІХ століття, коли залізниця стала потрібною для освоєння лісових ресурсів Полісся. У джерелах найчастіше згадується 1895 рік як початок будівництва, хоча окремі дати в історичних матеріалах відрізняються залежно від того, про який етап створення лінії йдеться. Тому правильніше говорити про поступове формування залізничного сполучення наприкінці ХІХ — на початку XX століття.
Спочатку вузькоколійна мережа мала передусім господарське значення. Ліс, який за відсутності зручних шляхів було складно вивозити з віддалених районів, після появи залізниці отримав значно надійніший транспортний маршрут. Згодом колія стала використовуватися не лише для вантажів: нею почали їздити пасажири, а залізниця поступово перетворилася на важливу частину життя поліських сіл.
Особливістю лінії стала ширина колії — 750 мм. Для порівняння, стандартна залізнична колія в Україні має ширину 1520 мм. Вузька колія вимагала менше матеріалів і дозволяла використовувати компактніші рухомі склади та інфраструктуру. Це було важливо для території, де кожен новий кілометр залізниці потрібно було прокладати серед лісів, заболочених ділянок і водних перешкод.
З часом маршрут сформувався у протяжну лінію між Антонівкою та Зарічним завдовжки 106 км. Вона стала однією з найдовших вузькоколійних залізниць України, що збереглися.
Для Рівненського Полісся 106 км колії означали появу важливого транспортного сполучення між віддаленими населеними пунктами. Але прокласти її через ліси, болота було важко. Інженерам довелося підбирати конструкції та технології, які відповідали особливостям поліського ландшафту. Нестандартні рішення зробили вузькоколійку Антонівка–Зарічне особливим інженерним об’єктом.
Битва з болотами: як інженери боролися з водою та нестійкими ґрунтами
Просто покласти шпали з рейками на Рівненському Поліссі було неможливо. Пухкий пісок та хиткі торфовища миттєво поглинули б їх під вагою першого ж поїзда. Тому головним завданням будівельників стало не стільки прокладання колії, скільки створення надійного фундаменту.
Приборкання стихії
Навіть невеликий надлишок вологи міг розмити насип і спричинити просідання ґрунту, особливо під час весняних паводків. Щоб захистити сталеву артерію, інженери створили дренажну систему:
- зводили високі земляні насипи для укріплення полотна;
- облаштовували десятки водовідвідних каналів і труб під рейками, щоб пропускати струмки;
- будували численні малі містки над заболоченими низинами, не даючи воді накопичуватися біля колії.
153 метри дерев’яного дива
Вінцем інженерної думки на маршруті Антонівка–Зарічне став міст через річку Стир поблизу села Млинок. Його довжина становить 153 метри.
Це не просто переправа, а найдовший дерев’яний залізничний міст Європи, який зберігся. Конструкція дозволила поїзду подолати широку річку без зміни траєкторії маршруту.
Дерево замість бетону
Використання деревини замість бетону чи сталі для грандіозних споруд було закономірним. У регіоні безкраїх лісів це був найдоступніший і найдешевший будівельний матеріал.
Проте таке рішення мало свою ціну — дерево постійно контактувало з водою та швидко зношувалося. Тому міст через Стир та десятки дрібніших містків вимагали регулярного догляду. Колійні обхідники постійно перевіряли стан опор та замінювали підгнилі елементи.
Крізь війни та епохи: як вузькоколійка пережила буремне XX століття
У XX столітті вузькоколійці на Рівненщині довелося змагатися вже не з природою, а з історичними та економічними потрясіннями. Вона пережила крах імперій, зміну державних кордонів, дві світові війни та тотальну перебудову економіки.
Від торфу до картопляного спирту
Перші серйозні зміни принесла Перша світова війна. У той час мережа розрослася: з’явилася нова гілка Хіночі–Дубровиця–Висоцьк. Хоча її історія нагадує пазл з архівних документів та місцевих легенд, достеменно відомо, що нею масово вивозили торф.
Золота епоха господарського використання припала на 1919–1939 роки, коли Рівненщина перебувала у складі Другої Речі Посполитої. В Антонівці закипіла робота у спеціальному депо для обслуговування паротягів, а мініатюрні вагони стали головними перевізниками місцевих багатств. Крім лісу, вузькоколійкою транспортували дьоготь, смолу та навіть картопляний спирт.
Руїни, відбудова й шлях на Зарічне
Друга світова війна залишила по собі понівечені колії та зруйновані мости. Проте Рівненське Полісся не уявляло свого життя без вузькоколійки. Залізницю почали відновлювати зразу після завершення бойових дій, і вже в 1946 році в лісі знову пролунав гудок поїзда.
У повоєнні десятиліття маршрут постійно еволюціонував.
| Період | Що відбулося | Значення для маршруту |
| Кінець 1950-х | Передача лінії Сарненському лісгоспу | Геометрію колій змінили. Старі виснажені гілки розібрали, натомість проклавши нові для вивезення дерева та каменю. |
| Друга половина 1960-х | Будівництво ділянки Локниця–Зарічне | Історичний прорив — вузькоколійка нарешті отримала довгоочікуваний прямий вихід до районного центру. |
| 1967 рік | Повернення у підпорядкування Львівської залізниці | Остаточне формування та закріплення 106-кілометрового маршруту Антонівка–Зарічне. |
Сталеві артефакти минулого
У XXI столітті вузькоколійка на Рівненщині стала музеєм просто неба. Її інфраструктура приховує цікаві скарби для істориків. На сайті Державної казначейської служби України зазначається, що на окремих ділянках збереглися рейки, що були виготовлені ще 1903 року на Краківському сталеплавильному заводі.
Вузькоколійка Антонівка–Зарічне — це водночас транспортна історія, пам’ятка технічної думки та частина культурного ландшафту Рівненщини. Разом із нею зберігається пам’ять про те, як інженерні рішення свого часу допомогли освоїти складний регіон Рівненської області.
